Шостий – не вирок: чому вибори президента не стануть кінцем світу
Будь-які вибори в нашій країні – час відбірних страшилок, шантажів та похмурих замальовок майбутнього: де тотальна смута і руїна прийде тоді, коли переможу не я. А мій затятий опонент. За яким обов’язково ввижаються руки Кремля та напівзігнута тінь Володимира Путіна.
Чим ближче до 1 квітня, тим більше штаби важковаговиків на кшталт Юлії Тимошенко та Петра Порошенка оперують тезами: якщо не я, то хто, без мене країні кінець.
Разом з тим, хочу заспокоїти тих, хто одразу після оголошення результатів ЦВК планує податися в політичну еміграцію або приготував домашній бункер на наступну п’ятирічку.
Перше. Нинішні вибори найперші, де між лідерами соціології немає полярного поділу: свій-чужий, цей прозахідний-той проросійський. Усі прописали стратегічний курс на НАТО і ЄС, усі одноголосно заявили, що вони за армію, томос та мову.
Будь-які спроби першого візиту до Москви чи переговори із Путіним або Газпромом будуть сприйняті виборцями і опонентами, як тотальна зрада, тому проросійкість невигідна нікому. Її, явну та пряму, бордами за мир і процвітання, маскують і соратники вкрай непопулярного Віктора Медведчука, і численні вихідці проекту Партія регіонів, які гніздуються по різним партійним проектам.
Разом з тим, якщо згадати біографії Тимошенко, Порошенка і навіть новачка у трійці рейтингів шоумена Володимира Зеленського – у всіх є свої історія стосунків чи заробітків у Росії.
Це треба приймати і брати на олівець, але страшилка про безумовну капітуляцію цієї весни, після присяги на Пересопницькому Євангеліє – є роздутою і перебільшеною.
Ніхто не захоче повторити досвід заочно засудженого на 13 років зрадника номер один – Віктора Януковича. Та і Барвіха з Ростовом давно не гумові.
Друге. Руками Кремля і загрозами від РФ має займатися СБУ та українська армія. На зустрічах із електоратом в глибоких українських провінціях, який заточений на виживання, страшилки не є ефективними. Переконані і так залишаться переконаними. Хто не вірить, той і після погроз Армагедону самотужки дбатиме про виживання себе і своєї сім’ї.
Результат нинішніх виборів формує якраз не ідеологія, не аміньтури і не публічні примірки камуфляжів на партійних з’їздах.
Підсумок виборів-2019 формуватиме порожнеча гаманців, приголомшливий рахунок за комуналку і обіцянки якомога нижче знизити ціну на газ.
Томос і закріплення курсу на НАТО та ЄС в текст Конституції, однозначно увійдуть в підручники історії зі знаком 100% позитив. Але список стрімко багатіючих людей, лакшері електронні декларації і хабарникам-волю – матимуть визначальне рішення на людей в кабінках для голосування і після них на те, чи давати іще один шанс кандидату.
Тим більше, будемо чесні, Юлія Тимошенко мала кредит довіри двічі, коли була прем’єром. Петро Порошенко отримав ще більше, коли був обраний президентом із шаленою підтримкою у першому турі. Ми вибираємо між обіцянкою кращого і обіцянкою прогнозованої стабільності – де тут карколомні зміни, не зрозуміло.
Третє. Список кандидатів на пост президента щотижня росте в арифметичній прогресії, там є персони на різний смак, але тренди майбутнього вже закладені. І попри прізвище “шостого” ці вибори – сутінки мезозойської ери, для таких досвідчених динозаврів, як Юлія Тимошенко та Петро Порошенко.
Кар’єра переможеного отримає закономірний фінал – пенсія під аплодисменти, переможцю дадуть шанс ще трохи потішити публіку залишками парку юрського періоду.
Натомість суспільний запит на Святослава Вакарчука, який вирішив потерпіти із походом у велику політику та шоумена Володимира Зеленського, який таки висунувся у президенти і одразу потрапив у рейтингову трійку – показують, що активний електорат потребує політика нового типу.
Це селфмейд особа, якій довіряють, яка заробила свої капітали самостійно, а не на напівкримінальних схемах 90-х.
Це людина, яка виходить у YouTube, Twitter та апелює риторикою набагато ширшого спектру, аніж загравання із соціалкою, субсидіями і тарифами. Саме це буде основою виборів через п’ять років, коли нинішні зірки уже остаточно підуть на пенсію, а сучасний електорат підніме питання про сенси, а не страшилки.
Автор: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналіст, блогер.
