«Вбиваєте нас, ще й посміхаєтесь»: війна світоглядів у глибинці Донеччини
Не мир, та й не війна. Саме так можна описати життя маленьких містечок Донеччини, які стоять повіддаль від фронту. Більшість з них перебувають у якійсь власній реальності, де йде війна світоглядів. Одне з таких міст – Вугледар, що в 57 кілометрах від окупованого Донецька. Як виглядає шахтарське містечко, чим живе, як святкує і розважається? Дар’я Куренная провела один день у Вугледарі.
– Цього разу їхала на Схід разом з мандрівним фестивалем «З країни в Україну», тож була можливість подивитися на мій регіон, так би мовити, у святковій обстановці. Містечка, здебільшого, схожі – однакове планування вулиць, однакові площі. Містечка промислового Донбасу відрізняє хіба що кількість населення і віддаленість від лінії зіткнення чи кордону з Росією.
Вибивається з цього гімну одноманіття хіба що Вугледар. Шахтарське містечко виглядає, як типовий «спальник» великого міста: кілька шкіл, садочок, лікарня, дві церкви, пожежна частина, декілька кафе, ну й автостанція. Пройти все місто пішки можна за півгодини.
Перше, що впадає в око, – ліхтарі на сонячних батареях і україномовні вивіски на будівлях. Паркани, пофарбовані в жовто-блакитне, й прапор біля будинку культури. Чисте та охайне місто. На центральній площі діти бавляться з майстрами фестивалю, все весело і кольорово. У сусідньому кафе хтось гуляє весілля, і звідти постійно чути дивну суміш Лєпса та Сердючки.
Вирішую знайти кави, щоб якось включитися після ночі в автобусі, та рушаю на пошуки. Одразу ж спостерігаю біля ринку таку картину: повз п’ятьох військових проходить літня жінка і голосно кляне їх: «Вбиваєте нас, ще й посміхаєтесь». Військові продовжують курити, лиш нервово посміхаючись. Коли один з них вже готовий відповісти, його колега смикає за рукав: «Не звертай уваги». Жінка ще кілька метрів іде й вигукує образи. Вирішую підійти й дізнатися, які настрої у місті.
– І часто тут таке?
Що вони хорошого тут бачили?
– Не дуже… Але вже як буває, то страшне. Люди роздратовані тим всім.
– Чим саме? Вашою присутністю тут?
– Вони вже не пам’ятають, на що злі. Хто на Росію, хто на Україну ображений. Хтось просто звик так жити, як в обороні. Що вони хорошого тут бачили?
– А на вас як реагують?
– По-різному. В очі, зазвичай, нічого поганого не кажуть. Тут то таке. А коли на «пєрєдкє», то там інше ставлення. Ми їх рятуємо. Як щось трапиться, то до нас біжать.
– А ви?
– А що ми? Допомагаємо.
Те, що в очі не кажуть, – ще не гарантія, що сокиру в спину не встромлять
– Те, що вони в очі не кажуть, – ще не гарантія того, що сокиру в спину не встромлять, – підхоплює розмову інший військовий.
– Заспокойся вже! Ми присягу давали їх захищати, і ми їх захищаємо, – втручається інший.
Так ми стоїмо ще хвилин п’ятнадцять, просто обговорюючи те, що їм наболіло за роки на фронті. У когось бабця на окупованій території залишилась, у когось вбили побратима, від когось пішла дівчина. Хтось нервує через можливе відведення військ. Хтось мовчки курить одну за одною цигарки.
– Мала, а ти щось шукала? Бо ми вже їхати будемо.
– Точно! Каву.
На тому і прощаємось, а я йду до вказаного мені кафе «Театральне», чи не єдиного місця тут, де можна взяти каву з собою. В кафе черга, бо одна дівчина-баріста не встигає з навалою людей, які приїхали на фестиваль. Її час від часу відволікають тим, що просять ключ від туалету і решту. Як виявилося, тут свої порядки. Туалет у кафе платний – 5 гривень. Щоб ніхто не пройшов просто так, на барі ключик від туалету міняють на 5 гривень, і суворо стежать за тим, щоб ключ не передавали наступному у черзі.
Всі мої намагання заговорити з місцевими майже завжди завершувалися дивними провалами. На посмішку і якесь запитання люди реагували насторожено, інколи ворожо. Не полегшувалась ситуація й тоді, коли я казала, що журналіст – мовляв мені просто цікаво дізнатися, чим живе місто.
«Чим живем, чим живем… Працюємо! Чоловік на шахті, я в магазині посуд продаю», – каже мені жінка і швидко йде, даючи зрозуміти, що розмовляти вона не налаштована.
А ми що? Бачиш, продаємо всяке
«Та виживаємо тут. Шахтарі нормально заробляють, хоча он бастували нещодавно. Зарплату не давали. А ми що? Бачиш, продаємо всяке», – розповідає жінка на ринку.
Далі я просто гуляла містом та його околицями, навіть не рахуючи, скільки разів обійшла Вугледар, аж доки не стемніло.
А коли стемніло, почалося найцікавіше. Ввечері на центральній площі – концерт. Місто наповнюється людьми зовсім несподівано. Малеча вишиковується в чергу за автографами до Вови зі Львова.
Діти легко переходять у спілкуванні на українську та навперейми розповідають, як вони вишивали та малювали вдень, як гралися на майданчику робототехніки. Деякі навіть вірші Шевченка декламують.
А от дорослі влаштовують собі свято самостійно, незважаючи на спеціально привезений їм концерт.
На кожній лавці, галявинці та бордюрах люди порозкладали свої «тормозки»: якась ковбаса, насіння, сухарики та купа алкоголю.
