«Українська мова злить Росію. Кремль знає, що мова є ідеологічним інструментом» ‒ мовознавець Павло Гриценко

ЛЬВІВ ‒ Повномасштабна війна Росії проти України, репресії і тортури, яких зазнають українці на рідній землі, спонукали багатьох громадян України, які розмовляли російською, перейти на українську мову. Втім, залишається велика кількість тих осіб, які вважають, що мовне питання ‒ не на часі.

Чому важлива українська мова? Які виклики та завдання сьогодні щодо мовного питання? Про мовне каліцтво і убогість розмова з українським мовознавцем, доктором філологічних наук, професором, директором Інституту української мови Національної академії наук України Павлом Гриценком.

‒ Пане Гриценко, які є виклики для української мови через призму війни? Сьогодні можна почути: а до чого узагалі мова, коли в країні війна, бо серед тих, хто захищає батьківщину, є російськомовні. І цими аргументами маніпулюють. Яке значення української мови у цей складний для українців час?

‒ Українська мова ‒ це мова, яку плекає український народ, як код своєї держави. Це не просто мова спілкування, це національний код. Якщо раніше, за радянського часу, нам увесь час нав’язували код нібито двомовності, а, насправді, витискали на узбіччя українську мову і перетворювали її у декорацію.

Українська мова в Україні, навіть тут, у Львові, не була мовою повноформатною. Тому що це була мова, яка була вилучена з багатьох сфер спілкування. Якщо вам потрібна українська мова, то вам показали її на сцені, якщо треба, то й дітисьок підготували і вони вірші прочитали. Отакими зовнішніми ефектами створювали враження розквіту української мови, що і робилося.

‒ Що й робили радянські «визволителі», які прийшли у західні регіони в 1939 році. Тоді у Львові мешкали, за складом населення, половина поляків, третина євреїв і решта українців. У Львові «асвабадітєлі», як їх називали, навіть відкрили українські школи, знаючи настрої українців. Але це було лише пропагандистське загравання з українцями щодо українізації, бо тюрми невдовзі наповнились українцями, як і товарні потяги, які везли людей у Сибір.

‒ Бо, насправді, у радянський час йшла цілеспрямована боротьба проти української мови, як, зрештою, і проти мов інших націй у Радянському Союзі. Тому що і наукова термінологія, і словниковий запас, що формує засоби вираження думки, так чи інакше зазнавали поступових звужень і спрямування в російськомовне річище. І навіть, не підозрюючи, поступово люди втрачали своє національне Я. Україна, обравши для себе долю незалежної держави, поставила за мету відновити своє національне обличчя, національну пам’ять і цю спотворену ментальність привести у порядок.

‒ Чому це так потрібно?

‒ Тому що ми, крім всього іншого, відповідальні за величезний історичний, мовний, культурний, естетичний досвід, який ми отримали у спадок від попередніх десятків і сотень поколінь. Ми не маємо права просто ним знехтувати або просто відійти від нього. Тому що через оцей мовний, культурний спадок ми отримуємо отой зв’язок між поколіннями і, зрештою, у цьому зв’язку, в сув’язі цих поколінь ми доходимо до глибинних витоків українства на цих теренах.

Українці, не перекотили, і не прийдешні люди на цих теренах. І це мають усвідомити українці самі для себе. Українці тут споконвіку були і є. Цьому є не романтичні, а наукові докази.

Це дуже важливо, тому що ми нікого не витісняли з цих теренів, ні в кого не забирали їхньої мови, їхньої культури, їхньої території. Українці творили це своїми руками. Тому сьогодні, маючи такий колосальний спадок, українці зобов’язані його не просто зберегти, а повернути на добротворення і утвердження нації. Ми були присутні у попередніх поколіннях, хай і як не визнана, але як частка цивілізації. І зараз є частиною сучасної цивілізації. Саме для того, щоб мати майбутнє у цій цивілізації, боронимо свою державу, культуру, ідентичність і, звичайно ж, українську мову.

Не раз чуємо, мовляв, українська література малознана у світі. А я запитую: а той світ, який не знає української літератури, є повновартісним? Який не бачить 50-мільйонного народу поруч із собою? Він повновартісний? Той світ, який придумав собі вежу зі слонової кістки і живе там в самоізоляції. Він достойний тих поривань, якими живе сьогодні Україна, коли Україна готова жертвувати собою, коли готова собою закрити, навіть, ту вежу зі слонової кістки від повного зруйнування?! Тому треба розуміти історичну місію України сьогодні і України у минулому.

Це все казочки про те, що це не на часі чи це байдуже, якою мовою розмовляти, головне, щоб мене розуміли. Не розумію! Тому що мова це не техніка передачі мови.

Мова ‒ це засіб передачі душі. З цього треба починати. І якщо ти не здатен відчувати, бо ти не хочеш чути цієї мови, не здатен відчувати цієї душі, то ти залишаєшся обскубаним у своєму контакті, у своїй комунікації до сприймання чогось тільки поверхового.

Ти не здатен відчути глибини. І паляниця, яка прозвучала, це якраз символ того, що тільки українець відчує оту красу, емоційну напругу, оці зв’язки, внутрішні асоціації і слова, і виразу, і інтонації. Бо це його рідне!

Мова ‒ це спосіб збереження отого всього, що є в душі людини і кожен акт мововикористання ‒ це акт великої творчості.

Тому я свідомий, що оті окалічені мільйони українців, у кого насильно забрали українську мову і які були обдурені ідеєю «великого могущественного русского языка и русской культури», одурені, бо вони її ніколи не знали.

Тому що для володіння мовою, тією ж російською, треба бути у струмені, інфлюаціях російськості, а це можливо лише на теренах Росії. Не можна пересадити мову. Квітку пересаджують і вона хворіє. А мову, яка є відгомоном цілого народу, пересадити не можна, тому що народ не можна пересадити.

А тут була є і залишається мова того народу, який творив все, що ми бачимо: міста і села, творив рукотворне і умислотворні свої витвори. І в цій самореалізації, великій, культурній, українці подиву гідні своїми витворами.

Українці мають збагнути: українська мова ‒ це велика мова українського народу. Мова з глибокою історією, мова, якою написані писемні тексти від ХІ століття, яких багато народів Європи немає. А у нас десятки збереглись, хоча їх нищено, палено і вивезено ніби для перевірки, а далі вони щезали.

Українська мова ‒ це унікальне явище і тільки треба українцям дорости до розуміння величезного голографічного феномену української мови і тоді, збагнувши його, в один момент запитати себе: а як так сталося, що цю мову забирали від її творця і народу.

‒ Але попри століття нищення Росією української мови, українці її зберегли.

‒ Мова збереглася, бо є глибинні закони. По-перше, це мова не транспонована, а народжена тут. Це мова корінного народу. Мова, яка мала давню писемну культуру. Це мова, яка мала величезний унікальний фольклор, розсипана тисячами говірок, діалектизмів і становить діалектні утворення найрізноманітніші. Мова, яка має у своїй структурі імпульс дальшого свого саморозвитку.

Попри те, що ми сьогодні маємо страшну війну, стільки бід, випробувань, але маємо розквіт літератури, літератури живою мовою і саму живу мову, яка весь час набуває, то в одній ділянці, то в іншій яскравих перлинок і у своєму вираженні думок, емоцій, почуттів. Але це було закладено в структурі української мови віддавна.

‒ Росія карає за українську мову, нищить за мову українців, ба більше, вважає, що «захищає» російськомовних громадян в Україні, а при цьому окремі російськомовні громадяни України просто спалахують від ненависті, коли лише чують ‒ українська мова?

‒ Українська мова злить Росію, бо Кремль добре знає, що мова ‒ це ідеологічний інструмент. При слові українська мова люди роздратовані, бо внутрішньо, глибинно розуміють свою украденість, що їх дуже і дуже глибоко образили отими всіма міфами, коли вони, фактично, не мали права вибору, якою мовою навчатися в університетах, інститутах, говорити на виробництві. Бо «везде был русский язык».

Все робилось, щоб із молодих років відірвати від мови, щоб українець забув рідну мову, щоб був окалічений, а потім не так усе просто. Бо, не маючи два-три роки мовленої практики, чуючи у свій бік насмішки, не міг уже й говорити українською. І все середовище було неукраїномовне. Відповідно, людина приходила вже частково окалічена. Треба було великих зусиль, щоб ця молода людина повернулася у лоно рідної мови.

В СРСР було цілеспрямоване витравлення національного Я, національної свідомості з кількох поколінь. І це створило передумови тієї ситуації з українською мовою, яку маємо сьогодні. Це окрадені люди, які не всі повернуться у лоно української мови. Залишиться якийсь відсоток тих, як вони говорять, «какая разница». Хоч їм чітко зрозуміло, але вони не можуть публічно зізнатися, що є у програші, що їх так образили обставини і доля.

‒ Але сьогодні є не просто зовнішні чинники тиску на українську мову з боку Росії, триває цілеспрямована маніпулятивно-інформаційна війна.

‒ Ця сила удару в цих інформаційних зіткненнях буває дуже відчутною.

У Росії працюють великі групи людей, частина з них ті, які виїхали з України, які невдоволені, які добирають форми і прийоми впливу на психологію тих, на кого спрямована така інформація. Вони будуть придумувати найрізноманітніші зачіпки, щоби зіткнути і дійти до свідомості якомога глибше, щоб викликати спротив і навіть, якщо немає міжнаціонального конфлікту, міжмовного, то його створити, говорити про нього, про необхідність помиритись.

Але з ким миритись? Те, що вони не хочуть прийняти українську мову ‒ це одна справа, але це зовсім не значить, що з ними хтось зумисне свариться на підставі того чи іншого мовного вибору. Тут навіть сама ідея, що є конфлікт, що він може бути, нав’язування цієї ідеї конфліктності ‒ це маніпулятивна технологія. І на ній весь час намагаються будувати різні прийоми. Вони будуть робити соціологічні дослідження, придумувати інтерв’ю. Не вірте цьому!

Бо це знову ж таки елемент маніпулятивної гри і складник пропагандистської війни проти України. Росії треба, щоб українці мали внутрішній конфлікт – це завдання ворогів. Якщо його немає, його треба придумати. Нам треба розрізняти тих, хто вперто з ненавистю не приймає українську, а такі будуть, невеликий відсоток і до них будуть долучатися ті, які підтакують «какая разніца».

Зараз іде війна, розруха в Росії і Росія створює Інститут української мови для пропаганди, тому що поставили собі за мету ‒ «ми их научим правильному украинскому языку, дадим правильную фонетику, правописание». Наскільки Росія пішла далеко у своїх планах. Української мови не може бути ‒ це в Росії було сказано ще в середині ХІХ століття. Росія нічого не змінює, іде цією дорогою. А ми йдемо своєю дорогою.

У 1847 році Тарас Шевченко у передмові до Другого видання Кобзаря написав: «У москалів ‒ свій народ і своя мова. У нас ‒ свій народ і своя мова». Тобто, ніякий єдиний народ, ніяка одна мова. Шевченко на той час прожив у Петербурзі, знав ситуацію і сформулював абсолютно правильний висновок. Ця істина діє до сьогодні. За цей вислів відсідив 10 років, а не Кирило-Мефодієвське товариство, яких було десятки. Ніхто так не постраждав, як Шевченко. Бо ніхто так чітко не визначив доктрину окремішності, як Шевченко.

Насправді, для українців сьогодні вже зрозуміло: майбутнє дітей і внуків ‒ українська мова.

Україну чекають, як українську державу, в Європі. Тепер усім зрозуміло, що ніхто російськомовних громадян з України в Росії не чекає. Чи буде людина клястись російською, Катериною ІІ, Петром І, чи ще чимось. Знайте, ви там не потрібні!

І найцікавіше: навіть в академічному словнику російської мови російський академік визначає, що «русские это те, которые в России», « а русскоговарящие те, кто владеет русским язиком вне России». Вас не пускають у російськість. Ви вже, за визначенням росіян, люди другого сорту. Ви хочете такими бути? Тим більше, що не зроставши в самій Росії, в обставинах тієї локальної культури, ви її не знаєте. Немає жодних підстав для російськомовних осіб в Україні плекати надію на те, що для них Росія ‒ виграшний бонус. Знати мови ‒ одна справа, але будувати на цьому життєву політику, навряд, чи є розумним і перспективним.

Незважаючи на темпи і незважаючи на етапи, процес утвердження української мови, виформування україноцентризму і, зрештою, процес відновлення українського обличчя України, справжнього українського обличчя – це процес незворотній. Його зупинити не можна. Тому наші воїни, захисники, які боронять Україну, боронять не тільки землю, не тільки конкретний населений пункт, вони боронять українськість, українські цінності. І з цього треба виходити, коли оцінюємо їхню високу жертву.

‒ У тих викликах сьогодні, яке завдання для держави щодо української мови?

‒ Поведінка влади має бути, по перше, чітка, прозора і цілеспрямована на україноцентризм. Цього немає. Навпаки, маємо реставрацію повзучого впливу російської мови. Мову потрібно винести за дужки політичних ігор. Мову зробили політичним товаром і це є злочин. На мову треба дивитись інакше. Насамперед, мова була і є засобом порозуміння, інтеграції соціуму, лікування соціуму.

Насичення текстів матюками це є отруєння психологічне. Якщо дбаємо про свій народ, то мусимо його уберегти від цього, не давати цього у просторі. Тому мова, як інтегратор, як такий супер терапевт, як засіб розвитку інтелекту і творчості має бути під гіперохороною, має бути у центрі плекання. Не може бути такого ‒ абияк. Щоби абияк говорили урядовці, щоби у медіа один ведучий говорив українською, другий ‒ російською.

Великий обсяг роботи. Вилікувати мовні хвороби можна доволі легко: заберіть ліцензію на мовлення у тих, хто допускає постійно мовні огріхи. Держава має важелі. Чи хоче керівництво держави саме такого? Чи, можливо, має свої розрахунки? Думаю, певні розрахунки є, що вдасться приласкати тих неукраїнців, які проголосують на наступних виборах президента.